Це повідомлення буде завжди згори.
Замість того, аби щось городити про себе, я б воліла, щоб у цьому пості ви лишали ваші власні враження/думки/фантазії про мене і мою творчість (бажано у співвідношенні 1:9).
:)))

Це буде корисно і мені, і тим, хто тільки починає знайомство з моїм ЖЖ :)

Я вся – поезія
Та історія.
І коли вкрай
Збожеволію,
Ви скажете,
Що це
Слава і ґлорія
Танцюють
У мені
Серед недопитих
Пляшок.

*брмбрмбрм слова

Щойно подивилася неймовірний фільм Коханці з кафе "Фльор"/Les Amants Du Flore

про Сартра і Сімону де Бовуар. Навіть більше про Сімону. Навіть більше - про Жінку.

Купа вражень, думок, алюзій. Мабуть, цей фільм стане на уявну поличку моїх улюбленців десь поряд із "Фрідою".
А ще я думаю про творчі союзи, дуже рідко вони бувають вдалими і врівноваженими, без ситуацій, коли комусь доводиться поступатися творчістю чи славою, наприклад, заради дітей. Але я чула про успішні, це вселяє надію. А ви знаєте такі?

І ще одне. Чи мені лише здається, чи фільми про письменників цікаво дивитися лише письменникам? ;)

Чи здавалося вам, що народилися запізно чи зарано?

Ти телефонуєш:
«Прівєт, дараґая,
У мєня виходной
Давай сходім
На пляж, кладбіще
Ілі єщо куда-ніть
Загорім, помяньом,
Пообщаємся»
Я усміхаюся.
Колись ти мріяла
Вбити мене
Та забракло сміливості
Колись ми були
Суперниці
Носили міні спідниці
Пили вино в туалетах
Матюкалися
Колись ми були
Наївними
Вірили в бонд і металіку
І не знали
Як пам'ять хмільними
Обіймами
Пригорта
І сповільнює.
Він теж тебе називав
своєю маленькою
дівчинкою?

Ти телефонуєш.
Це життя.
Все мина.
«Прівєт, дараґая!»
Кажу тобі я.

10.07.09


* ну, і коли вам набридне????

Чи приймеш ти мене
Як трунок,
Сидячи за столом
Із дванадцятьма відьмами,
Що їдять плоть твою,
Що п’ють кров твою
Із пластикового посуду?
Чи пригрієш ти мене
Змію на серці
Втомлену і зневірену?!
Коли прийде час,
Я бігтиму серед ночі
Голою і вірною,
Щоби зняти тебе з хреста,
Зализати рани
І прикласти до
своїх грудей.
Коли прийде час,
Чи загасиш ти вогнище,
У якому мене палитимуть
Твої апостоли?


* оце було написано під купальську ватру.
пішла спати

ми з кумою перед Купала


радію життю


я граюся у русалок, мокра, змерзла, але задоволена)

Доки у голові туман, а у роті дорожня пилюка, доки я не вирубилася, не вимилася і не стала знов пристойною дівчинкою, розкажу про свої пригоди.
Отже, все почалося із Ужгорода, під вечір у якому я вже часом так собі думала, що знаходжуся у Львові, і дивувалася наявності річки. Зізнаюся чесно, від такої кількості поетів на сантиметр квадратний стає трохи тойво, не по собі. Їх краще сприймати окремо і з перервами) Та й взагалі, літературні тусівки - то смаколики не для мене. Але я мужньо трималася))))
Потім біс скубнув Селика і Славка, і вони потулили зі мною на нічній електричці прямісінько на Шипіт. Щоправда, перед тим всі дружно виспалися на клюмбі під універмагом Україна. І ще згубили у тій клюбмі мобілку Славка. а потім ці славні хлопці намагалися мене продати якомусь вуйку на вокзалі за дві пляшки пива. Вуйко зажлобився. Тоді вони продавали право дивитися на мене за одну пляшку пива. Але вуйко теж не повівся... Отак от цінуються у наш час письменниці....
Шипіт. Шипіт. Шипіт. Шипіт. Спершу сонячно, вільно, багато дрів, непом"ята трава, відсутність сміття, недоспіла чорничка (няяяяяяяммаааа), очікування на свято. Хлопці звалили на другий день, ми з кумою завели собі інших хлопців для рубання дрів)))))))))))))))))))))))))))
Але із кожним днем ставало все гірше і гірше. Я не буду багато про це, бо досі не розумію, чи то дійсно Шипіт спаскудився, чи то просто більше не моє місце, не мої люди, не мої пісні, не мої танці, не моє міжріччя... Чи дійсно місце сили пожаліло її для мене??? Я купалася у річці голяка, навіть примудрилася вимити голову - емоції ще ті)) засмагала, обіймала землю, дихала із вітром. Багато думала. Дуже багато думала і спала. Говорила із собою. дуже здивувалася. Бо не впізнаю себе. Мені (ніколи не думала, що таке скажу!) хочеться спокою і стабільності. свого дому, що не протікає, і який не обсирають голуби. хочеться сидіти біля свого каштану, завішаного стрічками і говорити із собою. чесно. Або ж із тими, хто розуміє без слів. я зараз дуже ледача, мені ліньки говорити - так що без образ.
Мені наснилося багато віршів, якщо ніхто мене вчасно не заткає, то повикладаю їх тут разом із фотками)))))))))))))))))))))
А! ну і забула, до нас вже втретє примудрилося пробитися до намету п"яне тіло, цього разу навіть роздерло тамбур. Майже жоден фестиваль не проходить без якихось нічних гостей. І так, нас трішки затопило. в намет не потрапило, але ночували на водяному матраці)))))))))))))))))

Хочу тікати. куди? куди?
куди тікати? до кого? від кого?

Втекла із Шипоту. Брудно в усіх сенсах. Намет мокрий лежить у кутку згорнутий у два пакети. Пожалила дупу кропивою, засмагла, схудла, накупалася у річці, ще засмагла, ще накупалася.
Було багато чого. Потім опишу, коли пальці звикнуть до клавіатури.
Зара піду гуляти Львовом, пити каву, намагатися вичепити квитки на Київ. або ж доведеться собаками.

Щось у мені зламалося. Весь час відчуття, що я прощаюся із своїм вільним загульним життям. і мені анітрохи не шкода.
я занадто втомилася від себе самої.


З.І. У ШО опублікували мої вірші. тре буде купити посміятися.

Поїхала хіпувати)
всіх цьом. всіх лю.
ваша мімоза)))

(УВАГА! поститься вдруге. перша публікація в цьому ЖЖ
November 18, 2007, 13:06)
(конфіденційність імен та власних назв не зберігається)


«Ах, яке маленьке чудо з нами поїде!» - Раділа я, вмостившись пізньої ночі на плацкартне сидіння і роздивляючись у корзинці крихітне чорне котенятко.
«Його зовуть Куїчі. На честь кельтського бога райдуги» - пояснила котяча мамця Аня, яка трьома днями раніше врятувала його з-під коліс.
Я одразу розсудила, що відтепер його зватимуть Хуїчі. І навіть не уявляла всю силу своїх пророцтв.
Всі знають, що чопівський потяг – це експеримент над нервовою системою і свідомістю. В ньому зазвичай сняться жахи, а коли вночі бігаєш до загидженого туалету, чуєш у ньому голоси, розмови, музику й навіть рінґ-тон свого вимкненого мобільного.
Вагон був забитий цивільним людом (до Тернополя і Львова) і заробітчанським контингентом (до Мукачева і Чопа), консистенція 50:50. Нас, неадекватних (до Воловця) було четверо - Настя, Аня, Захар і я.
Все починалось (для мене) не так вже й погано. Вступні іспити призначили з першого по сьоме липня. Квитки ми взяли на п’яте ввечері. Був активний шанс провтикати іспит, бо у дилемі Шипіт-вступ я обрала перше. Але іспит (вони таки заповзялися мене не випустити з цього ВУЗу!) випав на п’яте, ранок. Половину якого прекрасно здав за мене молодший брат (писав у смс відповіді з економіки), а іншу частину з менеджменту й маркетингу я вже мудрувала сама, перед тим дві ночі читаючи підручники. І це була прекрасна картина – як я завалила у свій ґламурний унік з чєлавєком-наплічником і у туристичному вбранні!! Хе-хе!
Тому, забравшись у вагон, переживши традиційний хмільний обряд відбування на залитому дощем пероні, я (і Настя теж!) мріяли про сон.
Але кельтський бог райдуги був проти.
Аня перед дорогою нагодувала Хуїчі рибною консервою, через що у місячного котеняти почалися розлади шлунку. Хоча, по правді кажучи, здогадуюсь, що малий просто свято не підозрював, що срати можна якось інакше, ніж комусь на руки :)
Заснути не вдалось. У кота болів живіт. І він сповіщав про це жалібним скавучанням на весь вагон. Аня і Захар пили за знайомство напій, завбачливо приготований Захаром для Купальської ночі. (Рецепт від шефа: літр горілки, дві банки згущеного молока заливається у пластикову пляшку, збовтується і п’ється з горла по черзі. Можна запивати ще вином чи пивом, але мною не рекомендується). Знайомство вийшло вдалим – Аня і Захар зійшлися на палкій любові до гурту «Мєльніца» і десь о першій ночі ця любов вилилася у пронизливе тріо (Хуячі підвивав). На ці душевні звуки приволочився молодий і добре вмазаний заробітчанин Стас. Він так і казав: «Я Стас. Нічєго, шо у мєня язик такий, я стісняюсь, я с западной украіни. Я Стас. Їду додому». Він всівся на нижню полицю, з якої я втекла, сподіваючись, що згори тихіше. Коли він втретє почав зізнаватись у тому, що він Стас і лізти до нас, які віддано вдавали, що збираються спати у цьому гонєвному вагоні. Діватись нікуди. Знайомились зі Стасом. Він приніс пиво. І я, і Настя, нещасні, закутані у хустки, бо на верхній полиці ще ті протяги, пити відмовлялися і зі злістю протирали сонні повіки. Відбувся обмін коктейлями. Тепер співали квартетом – кожне своє. Найсумніше квилив Куїчі.
Час від часу Аня голосно вигукувала й починала обтирати шовкову туніку – консерва стала непосильним тягарем для котячого шлунку.
Стас повторював: «Я Стас. Я два місяці робив у Києві, а зараз їду додому… їду додому… Там моя Маринка, вона найкраща… вона чекає. Я Стас, а як вас звуть? Нічого, шо в мене такий язик? Я стараюсь… Я їду додому! Ви розумієте?! Я їду додому! Я Стас…».
Десь о четвертій ранку пасажири, які по-християнськи витримували котячі трелі й Стасовий баритон, і Аніну «Мєльніцу» і Захарову дискусію на тему звідки пішли люди, і наші з Настею матюки… Так от толерантні пасажири неждано обурились і почали нецензурно описувати свої майбутні дії в тому разі, як все наше купе не вляжеться спати й не заткне кота.
Аня запхала його у корзинку й затисла писок пальцями, щоб він не скімлив.
Кволо засинаючи, я думала про те, що, певно, Хуїчі до ранку не доживе. У колективному несвідомому плавала теза, що він подихає, але вже було близько п’ятої, позаду складна безсонна доба, а попереду – непідйомні торби й розмитий дощами шлях на Шипіт. Варто було б хоч трохи відпочити.
За годину, коли прокинулись, Стас вже безжурно дрихнув на нижній полиці, весь стіл був завалений пустими пляшками з-під оболоні, трохи розлилося по підлозі, кілька заробітчан повмощувались поряд і милувались своїм побратимчиком, на голову якого вмостився кулеметник Куїчі.
Я і Настя в припадку ніжності й турботи вирішили, що кіт хоче рухатись, через це він так непокоїться й дереться. Взяли Хуїчі до тамбуру. За п’ять хвилин він встиг навести свій особливий рідкий смердючий порядок, потім заліз на ногу якогось вуйка й зробив брудну справу просто на його штанях.
Вибачались слізно й витирали вологими серветками для інтимної гігієни з алое і ромашкою за 10 грн. Це було останньою краплею, що переповнила сосуд невичерпного мого котолюбства. Як врахувати, що в нашому купе вже й тхнуло нехороше – перегар і котячі екскременти.
Мені здавалось, це ця мала потвора – як всесвітня катастрофа, яка безапеляційно змінила моє життя, через яку я тепер вже ніколи-ніколи-ніколи не їстиму і не спатиму.
Він ввижався суцільним нещастям у моєму замученому мозку, котрий вже глючило всюди, куди б він не пробував утекти: тамбурі й сортирі. Глючило безжально й тільки червоною лінією немірофф проходило чітке тваринне усвідомлення: треба позбутися кота.
Це усвідомлення збігалось із волевиявленням провідника, до речі.
І доки Аня солодко (от бліна!) кимарила, ми, дочекавшись зупинки у Львові, запхали до корзинки з ледь живим котеням дві гривні. І у в’єтнамках на босу ногу погнали втюкувати хоч комусь це чудо природи. Львівський вокзал був непривітний, холодний, безлюдний і лункий. Я чіплялась на пероні до проводжаючих і зустрічаючих, тих, хто прямував у місто, навіть вписувала обкакану корзинку з Хуїчі дядькові, що продавав мінералку. Останньою надією були менти, які сміялись, але передати за дві гривні, навіть за три(!), бомжам не погодились.
Ледь не ридаючи з відчаю, довелось повертатись до плацкарту й ще п’ять годин скляними червоними очима втикати на глибоко-зелені, насичені вологою гори, що пропливають повз.
«В мене є ідея», - твердо прошепотіла Настя, коли вкотре тікали до тамбуру дихати повітрям. «Ми будемо тікати!»
«Куди тікати? Як?» - я розгубилась.
«Я більше так не зможу! Ти хочеш весь Шипіт так?!» - напала на мене Настя, звідки стільки твердості було в її втомленому голосі?
«Ні-і-і-і-і»
«Значить так, є два шляхи. Перше, ми збираємо речі, кажемо, що вийдемо за пивом… та хоч у Яремчі, а самі змотаємось».
«Ти думаєш, ніхто нічого не зрозуміє, коли ми заберемо наплічники? І куди далі?» - я нервово гризла губи, механізми у голові запустились, ми вже були на межі. Іншого виходу не виділось. Якщо не можна позбутись кота, тоді вже точно треба мотати якнайшвидше. «Давай ми загубимось у Воловці? А потім візьмемо собі таксі й швиденько піднімемось, поселимось подалі, щоб нас не знайшли, їжі в нас на два тижня на автономне харчування вистачить. А вони хай як хочуть…»
«Хай бліна, самі повзуть! Будуть знати, як бухати всю ніч!» - злилась Настя. На тому порішили й вже у ліпшому гуморі взялися за обмірковування подробиць втечі.


Весь прекрасний план обламався, коли уздріли, що таке Воловець. Загубитись там майже неможливо. Таксі виявилось по 80 грн.
Коротше, ніхто не втік.
Просто всю дорогу заплітались ноги й хотілося вити.

У перші ж дні вся нижня поляна знала, що таке Хуїчі, і чому потрібно ретельно застібати зіпер на наметі. Про Хуїчі довідались навіть панки, яким сусіди Аніного намету ніжно пропонували зварити з нього легенький супчик, вони навіть підкинуть макарони! Хуїчі підсовували навіть хіпівським дітям для тренування у зніманні скальпу.
Але найліпше за всіх на собі відчули це Захар і я. Захар навіть більше, але, як повноцінна жертва Хуїчі, я вважаю, що маю право це все переповісти.
Так от, для романтичного вечора у своєму наметі Аня, не довго думаючи, зафутболила Бога Райдуги до Захарового одномісного гробика (до того кіт проживав в ізоляції у неї). Про це Захар довідався лише під ранок, але було пізно… (Добрі люди таки нишком підгодовували кота-камікадзе сардинами). І кіт-камікадзе кругом розклав свої боєприпаси.
Тепер про те, як страждала я.
Це була одна з холодних ночей біля вогнища, я одягла Захарову курточку. Близько одинадцятої ми сиділи гомінкою картатою компанією, варили рис у казанку, пили чай з попелом та листочками. Куїчі вперто ліз у вогнище, ніби йому там медом було мазано, а Настя кричала: «Не чіпайте його! Не чіпайте! Він хоче померти! Дайте йому померти!».
Тут підвалили Аня зі своїм п’яненьким кавалером. Останньому було несподівано весело, він схопив котенятко й почав трусити над усіма по колу, називаючи цю забавку «котячою рулеткою».
Вгадайте на кого вказав перст долі? Правильно. На мене.
Хуїчі обісрав весь рукав Захарової куртки й мою хустку. Вже нікого не дивує, чому всі так бажали його смерті? :)
Але далі сталось таке, за що повік поважатиму весь хіпівський рід.
Ясна річ, я трохи засмутилась, хоча всі реготали та поздоровляли з посвяченням у панків, і обіцяли, що ніколи в моїй присутності не вживатимуть слово «дєрьмо», ніякого «дєрьма»! Стопудово!
Тому я розслабилась, обтерла серветками все оце, і гигикаючи, вертячись по сторонах, жбурн6ула брудні серветки…
… просто у казанок.
Настала глибока гірська тиша.
То була вечеря на вісім-дев’ять чоловік, котру всі з нетерпінням чекали.
Я думала, що мене порвуть.
Натомість хтось витяг з варива серветки, ретельно перемішав «страву», Настя повідомила, що це вже не просто рис, а цілий плов.
Власне, ми рис з’їли. Мені, як новоствореному панку це було навіть природно.
Куїчі й досі живе та процвітає в Ані вдома. Вона стверджує, що з травленням у нього проблем уже немає.
А я про себе додаю, що з головою трабли лишились – пережити такі небезпечні для котячої психіки травми, як Шипіт!
Отак.


Кожного разу, потрапляючи у якісь пригоди, мені здається, що це вже все, що придуркуватіше бути не може. Що просто не буває.
Але кожна наступна подорож доводить зворотне.
І це прекрасно, чесне слово.

Якщо ви сьогодні бачили дівчину у квітчастій спідниці, квітчастих капцях й у футболці з надписом Eve on a walk, що стрибає під дощем, то знайте, що то була я :))))

А ще сьогодні я думаю про певну повторюваність у нашому житті.
Це вже стало доброю традицією пакувати наплечник під час зливи. І їхати в Карпати, коли там штормове попередження ;) але, сподіваюся, цього року традиція з попередженням порушиться))
А ще Сосюрка непомітно для мене встигла погризти прошивку маминої десертації і мій каримат. Але і в цьому немає нічого дивного, адже:
а) єдиноутробний брат Сосюрки-Мармулядки вже встиг згризти каримат куми. і не тільки його. він встиг згризти ВСЕ:)
б) Сосюрка-Мармулядка просто дуже товариська киця. Вона спить у наплечнику, гризе спорядження, грається з казанком і ліхтариком, бо просто хоче пройнятися духом гірського походу)))))

П.С. де поділися стрічки з мого наплечника?? ніхто не пам"ятає???

Сьогодні була на шкільному випуску двоюрідного брата. Основною темою "сценічного дійства" стали дитячі мрії. Як завжди були сльози батьків, усмішки, блискітки на сукнях, заминки у репліках і незграбні напучування вчителів. Одна дівчина дуже гарно співала. Я слухала і непомітно для себе відчула, що ледь не плачу.
Згадувала НАШ випускний, власне, єдиний випускний у моєму житті, бо в універі його просто не було. Та й чи був універ?
Я згадувала НАШ випуск, наші мрії, наші обійми, сміх, надію, обіцянки. Те, якими дорослими ми собі здавалися. Ящик горілки під столом, задушливий запах квітів і парфумів. Хизування сукнями, криві погляди у бік суперниць.
Сьогодні говорили дуже багато про мрії, з якими ми вступаємо у доросле життя. Чи могли ми уявити, що все буде зовсім не так??? Чи могли ми, тоді такі "дорослі" й самовпевнені уявити, що життя так грубо розведе?? Розведе навіки???
Хотіла вивісити фотографію, але сьогодні це надто боляче. І надто невиправно.

Інша фотографія. Я (11 клас) і мої полотна (батік) :


У дитинстві я мріяла стати художником і письменником.
моя мрія здійснилася.

а ваша?

Отже, настрій трохи розвіявся.
Розповім історію, як Ярославочка із Панною Готессою ходили по магазинах))))

Отже, у Ярославочки (хто не знає - фаната рожевого, бузкового, квітчасного і мереживного) тепер шкіряний пасок із металевими закльопками і з купою шкіряних стрічок, які і складають тіло паска, і звисають мало не до коліна.
Але у Панни Готесси (увага!) ніжно-рожева мереживна блюзочка із вишивкою))))))) і ще кілька різнобарвностей)))

Отак розважилися))

А які у вас намети і що ви про них думаєте? :)))

Отже, 27го червня зранку ми із кумою whiskey_go_go збираємося ступити на славний ужгородський вокзал. і провести у цім місті кілька днів, п"ючи солодку каву, гуляючи старим містом і лазячи до замку )))
бажаючі провести екскурсію можуть приєднуватися))) раді будемо знайомству.
Тоді вже з 30го червня плануємо рухатися у напрямку Воловця. А звідтіль на Шипіт. Тоді ж на нижній галявині в районі олдовиків буде красуватися наш широко відомий у певних колах намет "Бурундучара", прикрашений жовто-блакитним стягом. заходьте у гості, будемо раді))
А потім - числа 10го липня - звісно що Львів))))))

отаке.

Нарешті спір хто кращий -
Бред Піт
чи Джонні Депп
завершився їх спільною поразкою.
Мій улюблений актор, мущіна маєй мєчти і т.п. - Луї Гаррель














Чи ж то я просто захоплююся фільмами, де грає цей нечупарка ;))))))))

Твоїми губами
Прокрадається червень
Неспішно
Мурашками
Пошепки
Кошлаті ночі
Задушливі
Захлинаються
Хвилями
І черешнями слів
Ти збираєш
Зашорені промені
У свої кришнаїтські
Повіки
М’якими долонями
Згрібаєш шовк
І
І тікаєш
Навпочіпки
Боячись прокинутись

08.06.09

Пророки –
Діти пороків.
Юність –
Тіло гріха.
Насолода –
Біль
Янголів
Чуєш?
Зміни батіг
На посох
Терен на квіти
Безкрилий
Коли ми
Йдемо в
Сан-Франциско

13.06.09

Якби ти плакав
Дужче
За карпатські дощі
Я б сміялася
З себе
І рвала камінням
Панчохи
Стрибаючи
В класики
Кажуть, діти
Не знають
Кохання
Кажуть,
Їм не болить.
Аби ж ти плакав,
Милий,
Твої сльози
Цілющі
Як суперклей
Ними склеїти можна
дві долі
Або ж дурня
Із тебе.



*дві доби без інтернету. прочитала френд-стрічку. нічого суперового.
знову потекли вірші. простіть за них.

Чи хотілося вам часом написати/подзвонити людині, про яку вже дуже рідко згадуєте, із якою колись прикро, грубо і боляче розійшлися? чи отак раптом чудової літньої днинки не ставало цікаво, як там у нього/неї справи, чим дихає, що читає, що бачить уві сні, чи з"явилися нові зморшечки довкола очей??

Усе це свідчення того, що колишні рани затяглися і то просто невинна цікавість? Відсутність образ.
Чи ж краще хай минуле лишається у минулому?..

Я лишаю. тільки іноді чудової літньої днинки думаю, цікаво, а чи з"явилися нові зморшечки від сміху??

Отже, я обіцяла враження від поїздки.
Вражень купа, усі вони приємні. мені подобається природа Кіровоградщини, подобається синя-синя вода у річці Синюха, солодке молоко, сонце на плечах, відчуття великої-великої родини.. і ще багато чого.
Іноді мені думається, що я хотіла б отак жити у селі - мати свій ослінчик біля ганку, щоб сидіти у затінку виноградної лози і в"юнких троянд. і щоб мені було видно вулицю. І лускала б я за звичаєм нашого села смажену сою. І щоб прокидалася із півнями, вибігала боса у росу, простягала руки до сонця і вдихала кришталево чисте повітря на повні груди.
Щоправда, мені потрібно було б навчитися працювати фізично, розпалювати грубу, доїти корову, перестати боятися качок і індиків, не гратися із курчатами, не цьомати дворових кошенят, годувати свиней. Мені довелося б потім їсти своїх друзів. Перерізати горлянку, смажити і їсти.
Хоча, можна і не їсти. можна просто отак сидіти босою у затінку біля ганку, гризти смажену сою, дивитися, як сусіди любляться, сваряться і пораються по господарству і... писати у білому макінтоші новий роман)))))

подробиці/враження пізніше

Отже, всі зараз про це і про ЦЕ.
думаю, настав час зізнатися у страшних речах, адже пройшов вже рік.

У дипломній роботі на тему "НЛП-засоби у системі сучасних імідж-технологій" розділ 3.1. "Застосування НЛП у сфері бізнесу" я вигадала сама :)))))
хоча, посилання там іноді трапляються правдиві ;)

Не подумайте, що це у мене напад кокетства чи лукавства. але я вже не знаю, що мені робити, чесне слово. Щодня я чую за своєю спиною шушукання, дехто не соромиться і повідомляє на всю зупинку "Дивися, яке у дівчини волосся!". Пенсіонери хапають за руки і кажуть, що такі як я - надія нації. Деякі чоловіки вважають за конечну необхідність повідомити мені, що це красиво. І тут питають, чи дорого їх можна продати. і додають, що добре було б мене прив"язати до ліжка (інші варіанти - батареї, плити, труби у ванній) косами. Я вже втомилася рекламувати шампуні, розповідати рецепти і пояснювати, що мию я це все у ванній під струменем методом звичайного калапуцяння і жмакання. і без тазиків і чужої допомоги. і що з адекватними засобами по догляду (масло до миття, шампунь, кондиціонер, маска, засіб для склеювання кінчиків і пирскалки для блиску - програма мінімум), ніяких проблем із рощісуванням взагалі не спостерігається.
Взимку я ховаю волосся в дублянці, восени і весною - в кишені. а влітку вже не знаю що робити??? ну що робити??? при чому з кожним літом воно все довше, а відповідно привертає більше уваги)
і ні, це не жарти. це схоже на знущання :)



П.С. Варіант "відрізати волосся" недоречний :)

Розшукується світлоокий брюнет фактурной і пріятной внєшності, можна звичайно кароокий, але без собачого погляду, можна звісно і не брюнет, але тоді очі мають бути сірі, блакитні або зелені. З повними губами, широкими вилицями і триденною щетиною. І маленькими вушками, сережки пробачаються.
Зростом від 180 см, статури худорлявої з натяком на атлетичність. Нігті на руках і ногах мають бути в порядку. Депіляція вітається.
Україномовний. Патріот. Ознайомлення з працями Фройда, Юнга, Кастанеди буде вагомим плюсом. Зі шкідливих звичок дозволене пиво. Впорядковані нерви. Відсутність істеричних коханок і гьорлфрендів.
Для спільної медитації двічі або тричі на тиждень.
:)

Шість фільмів на одночасній закачці. ШІСТЬ!

Здається, мені просто треба закохатися.
Здається, мені вже час вирішити, у кого закохатися.
І добре подумати, а чи варто? ;)))))))))

Ну от, тепер я маю улюблений фільм.
Звісно, таких у мене сила силенна.
Але сьогодні я маю улюблений фільм: "Вигнанці"/Exils Тоні Гатліфа.


Щиро раджу.
враження пишіть сюди)

Памела
Маленькі хлопчики вірять
У Памелу Андерсон більше,
Аніж у Бога.
Життя – це фаєр-шоу:
Як не крути,
Рано чи пізно згораєш.
І навряд
у вогні зсередини.
Я тобі буду казати,
що кохання - це фреска
католицької церкви
часів інквізиції.
І довго-довго чекати,
Доки сонце погасне,
Памела зав’яне,
Доки холодна заграва
Не торкнеться безлистих душ.
І на березі чорної затоки
Хмільних холодильників
Я пізнаватиму запах,
Листатиму замовчані очі,
Навпомацки звіряючись
Кожному, хто вірить,
Що сонце не гасне.
Кохання – це вічний пошук
Твоїх губ
У темряві.