white stripes

Фірмач та Люсьєна




Автор, Автор: Довгий Литвин






Доки я зав'язував шнурок на лівому кеді, Ден надвисав над головою і нервово теліпався всім тілом.

- Охолонь, чувак, - крізь зуби сплюнув я.

Почувався я вкрай тупо, спітнів та, здавалося, ще більше здрищів. Та і задумка була тупою. Хто, ну хто в здоровому глузді йде на такі серйозні пригоди надвечір. Я підвівся і зиркнув з-під лоба на багряне від сонячних променів обличчя Дена. Той сяяв від щастя.

- Ненавиджу тебе і твоє кладовище! - зміряв я його презирливим поглядом.

Розпихуючи по кишенях гандони, силікатний клей, цвяхи і майонезну баночку позаторішнього ожинового варення, я вкотре кляв себе за м'який характер, чи то пак, повну його відсутність. Знова скоса глянувши на товариша, я побачив, що його кишені також підозріло відстовбурчуються, але нічого питати не став, лише погрозливо пробурмотів:

- Наступного разу підеш сам!

Він нічого не відповів, та й, власне, відповісти й не міг – Ден був німим з народження, а наступного разу могло вже й не бути.

Я йшов повільно, максимально відтягуючи той самий момент. Я лічив свої кроки, як колись лічили на заняттях з бальних танців, куди батькам стачило совісті мене спихнути: один і-і-і два, і-і-і-три, і-і-і-чотири. Але це, ясна річ, нічим мені не допомагало. Ден простував широко, просто. А я чимчикував за ним, скорившись.

Я перебивав подумки увесь арсенал, необхідний для нашої справи, побоюючись, що щось забув. Потім перечепився об камінець, глянув на Дена, який був вже на півдорозі між пивним ларьком і поворотом на цвинтар. Той нічого не боявся, курво, ніби разом із даром мовлення у нього відібрало і кілька звивин.

- Як думаєш, чувак, вони прийдуть? - крикнув я, підбігаючи до нього, тримаючись руками за кишені, щоб з них не вивалилися гандони, які мені довелося цупити у старшої сестри.


Ден обернувся різко і закивав. Здоровий усміхнений гівнюк. Такому б і пиво продали без паспорта. До речі, щодо пива...

Ще тільки підходячи до кіоску, ми побачили, що біля нього сьогодні нікого не було, а саме віконечко було не тільки закрито, а ще й дбайливо прикрито фанеркою й заколочено. Так, з нашого села й без того всі тікають по страшній силі, а тепер йому зовсім гайки.

Міркуючи про це, я автоматично звернув за Деном на вузеньку напівзарослу стежинку, якою можна було дістатися цвинтаря з чорного ходу, який мені якось показав мій дідусь – потомствений кат при дворянському родовому маєтку фон Хоссельбродентів. Дід казав, що колись йому пощастило катувати самого товариша Б., і тільки чорний хід врятував його від розлючених народних мас, які в той час натхненним чином палили панську конюшню і сцяли в колодязь на панському дворі.

Тепер, з острахом пробираючись крізь будяки, я думав, що я дуже дарма показав Денові цю кльову можливість до маневру, адже він відтоді тільки й таскався через ту хвіртку, добре, що хоч розповісти про неї нікому не міг.

Як по правді казати, то я не знаю, чого із ним знюхався. Певно, через те, що в цьому селі нас було лише двоє молодше сорока років. Та й він хоч і дурний, але добрий. А я ціную доброту, коли її не забагато, як у моєї мами, що від її доброти у мене завше було то срака синя, то сип по всьому тілу, то печія. Старалася мене виховувати, як могла, але від того, здається, стало тільки гірше.

Познайомилися ми з Деном так, що Шекспіру і не снилося. Була, втім, і досі є, у нього тітка — старша на два роки, сирота, кучерява, солодка. Зараз вона в наше село й носа не каже. А раніше приїздила. Я ще тоді ні її не знав, ні Дена. Але втюрився у ту малу, їй-богу, один раз таке буває на все життя. І ходив під її вікна, заглядав з вулиці. Якось ця кучерява помітила, що я тулюся до груші, взяла і зняла ліфчика. Клянуся, просто зняла ліфчика. І показала мені все те.

А тут йшов Ден. Я його тоді не бачив, якби бачив, то мабуть все одно б не втік. Але накостиляв він мені добре. Ну, отак ми і подружилися.

Ми не дуже любили згадувати про той випадок, бо він, відбиваючи мені всю печінку, зламав мізинця на правиці, та так сильно, що той довелося відтяти. І щоразу, як я вітався з ним, відчуваючи долонею страхітливу порожнечу замість нижнього пальця, відчував, як в мене ниють печінка, щелепа і ліва циця, яку він мені на довершення всього тоді закрутив «на сливку». Кучеряшку ту я згодом, звісно, трахнув, але присмак од того всього діла, лишився, звісно, доволі специфічний.

Втім, поки я вдавався до цих суперечливих спогадів, Ден першим дістався хвіртки і заходився розкручувати дріт, яким вона була замкнена. Відійшовши трохи вбік, він картинним жестом запросив мене зайти першим. Я прислухався. Десь вдалині ухкала сова, трохи ближче – за ставком – давали чосу жаби, тхнуло пріллю і базиліком, що його якийсь дурень висадив на ветхій могилі одного з ксьондзів. Логіка, за якою варто було щось саджати на могили взагалі, а тим паче на чужі і старі, для мене була незбагненна.

Я ступив у напівтемряву старого цвинтаря, продираючись між заростей шипшини, якою була обсаджена стежка від чорного входу, старі петлі скрипнули – Ден закрив хвіртку. Раптом просто за собою я почув рішучі кроки і переривчасте дихання, і вже хотів обернутися, коли по голові мені вдарили чимось твердим і дуже важким, від чого перед очима розкинувся океан світла з тюленями, що злягалися у неприродній спосіб, а вираз їхніх облич підозріло нагадував мордочку «Hello Kitty!», при цьому моє тіло стало усміхненим і лінивим, кінцівки байдужими до проблеми дискримінації наркопенсіонерів за віком їхніх тхорів під час прийому на рабську роботу до псевдокомерційних анархоструктур. Це все тривало декілька митей, по тому над світом нависла задушна і відразлива чорнота, кліпнула пару разів, далі все зникло зовсім.

Пройшло невідомо скільки часу, перш ніж я впіймав себе у порожнечі. Спершу думав, що помер. От біда, мислив собі, що одягнув шкарпетки з дірками на великих пальцях. Тепер прийдуть родичі, сусіди, баба з дідом, тато приїде зі Станції, мама примчить на попутках до моргу опізнавати моє тіло, зирк на ноги — а там їх величність кротові носи. Хоча, можливо, у моргу знімають шкарпетки, міркував далі я, знімають, ну, з багатьох причин. Бо й бірочку треба якось начепити, і суто для естетики. Це мене заспокоїло.

Я відкрив очі, дрібниць я ще не розрізняв, але було якось надто привітно як на той світ, бо я ж як і будь який нормальний пацан вважав, що потраплю прямісінько до пекла. Тхнуло незвично: карамеллю і секонд-хендом. Я спробував ворухнутися, дарма, бо загуділи навіть найменші кісточки у всьому тілі. Схоже, що сцяти доведеться під себе.

Хоча...

- Анджеліка! - тихенько покликав я.

Ніхто не озвався. Ну, добре, що я тут, принаймні, сам.

- Ен-дже-лі-ке! – намагаючись звучати, як заправський житель Ліверпуля, по складах карбував я, гадаючи чому з усіх персональних демонів саме мені дісталася громадянка Сполученого Королівства.

Ліве зап’ястя обдало знайомим теплом, воно засвербіло, а потім на ньому розквітнуло маленьке полум’я, що за мить набуло форми дівчини сантиметрів десять заввишки. Вона була вдягнена в полум’яне платтячко і полум’яні ж черевички на доволі високих, як для її зросту, підборах. Втім, я не сильний знавець жіночої моди…

- Ееее… Make me… Еммм... Make me strong and healthy, and…

-Можеш не корячитися, - раптом перервала вона мене, - я давно вивчила вашу мову, і, якщо чесно, вважаю її набагато приємнішою за мою рідну.

-Я  підвис. Недовірливо подивився на свою руку, над якою пурхав мій чарівний фамільяр.

- Ну так, вивчила, бо минулого разу ми три з половиною години з’ясовували, що ти… - вона перехопила нервовий рух моїх щелепних м’язів і виправилася, - Ви, шановний пане (ніяк не звикну до того, що в вашій мові це різні слова), бажаєте, щоб Вас було звільнено від наручників, в які Вас закувала ота кучерява дів…


Зловивши мій розлючений погляд, Анджеліка осіклася і несміливо подивилася на мене своїми роздмуханими вуглинками.

- Я не серджуся, - нарешті вичавив з себе я. – Але патякай поменше… Де я знаходжуся?

- В фамільному склепі Хоссельбродентів, Вас доставив сюди німий накачаний хлопець, з кишенями повними презерва…

- Коли точно мене вирубили? – перервав її я.


- Сорок дві хвилини 32 секунди тому. 33… 34… 35…

- Досить! – скривився я, - відправ мене на сорок п’ять хвилин назад, і без всяких фокусів!


Зробивши маленький кніксен, вона крутнулася навколо себе, здійнявши подолом маленький вогняний смерч, що увібрався до зап’ястя, лишивши на ньому невеличке татуювання червоного кольору у вигляді вогника. Мене знов охопила знайома чорнота.

Відійшовши трохи вбік, він картинним жестом запросив мене зайти першим. Я ступив у напівтемряву старого цвинтаря, продираючись між заростей шипшини, якою була обсаджена стежка від чорного входу, старі петлі скрипнули – Ден закрив хвіртку.

Я уникав його погляду. І йшов, як мені здавалося, з котячою грацією, вловлюючи вухом кожен шурхіт, кожен напівнатяк. Тут вам вже не хухри-мухри, тут кожен сам за себе.

Ми пройшли два невеличких квартали цвинтаря, повернувши біля кривого пам'ятника баби Еделаїди Скирди, що й сам нагадував скрюченого стариганя. Моторошне видовище, скажу я, як на перший погляд. А як звикнеш, то вже й звикнеш.

Ми дійшли до високих кущів. Бічним зором відстрелюючи кожен рух Дена, я дістав із них пакунок, замотаний у цупкий поліетилен, вогкий від вечірньої роси.

Ден за мною пірнув у кущі. Я знав, що там — сокира. Але з тої сокири хіба що кашу звариш, ні на що інше вона не годиться.


- Я ставлю намет, а ти йди по дрова, - сказав я цьому лисому годзилі.

Сонце вже сідало низько-низько, вклоняючись як Волочкова. Десь по той бік гаю завили чи то вовки, чи то собаки. В якийсь момент виття захлинулося якимось чи то кашлем, чи здавленим сміхом, потім вовки набрали повітря до легенів і вшкварили ще моцніше і піднесеніше. Було щось напрочуд нещире в їхніх акапелльних вправах, я як Станіславський їм ні на крихту не вірив, але зумів втримати критику при собі.

Діждавши поки кроки Дена вщухнуть в хащах, я потихеньку прокрався до старого фамільного склепу. Намацавши кінчиками пальців потаємний камінчик, я міцно натиснув на нього, змусивши замшілу стінку посунутися вглиб, і прочинив таємні дверцята рівно настільки, щоб мати змогу всунути до шпарини свого носа. Всередині пахло тією ж самою карамеллю і несвіжим лахміттям, як і сорок хвилин тому вперед. Зачинивши склеп я в глибокій задумливості повернувся до галявинки і став меланхолійно розпаковувати намет, дослухаючись до псячих рулад. Щось тут явно було не так. Поки ми йшли сюди, я постійно споглядав за Деном, і той не виказував жодних намірів кинутися до мене, та й в його руках не було нічого такого, чим мене можна було так якісно вперіщити. На якусь хвильку я вже почав жаліти, що так швидко збіг тоді зі склепу в минуле, але згадав біль в усьому тілі, а також неможливість поворухнутися, і заспокоївся.

Щось цей бевзь щось надто довго несе дрова – я вже встиг не тільки поставити намет, але й приготувати місце для вогнища і навіть розкласти на пласкому каміні прихоплені з собою припаси. Та й вовки щось принишкли. Стурбований, я потихеньку став крастися кущами в той бік, де пішов Ден. Метрів за п’ятнадцять я побачив його сокиру, що безглуздо стирчала в товстому корені. Трохи далі від неї валялася його шкіряна сумка, з якої просипалася морська галька і якісь кольорові кульки, а в парі метрів від неї я помітив і його самого – на голові мого друга зяяла чорна рана, а по всьому тілу – по кінцівках, обличчю, одежі й черевиках – пробігали мікроскопічні бузкові вогники, що лишали по собі тоненький, як павутинка слід, який за тим повільно тьмянішав, поки не зникав зовсім, даючи місце новим вогникам. Що ж, мушу визнати: Ден таки мав рацію – вони дійсно прийшли. Але чомусь тепер я цьому зовсім не радів.

Я вже б нічим не зарадив Дену. Його варто було б чимось накрити, але я не мав ані пледу, ані брезенту.

Тому я повернувся назад до намету, прихопивши з собою кілька гілляк, дістав з-під надгробної плити двоюрідної прабабки своєї сусідки кілька кілець сухого спирту, розпалив вогнище. Воно солодко затріщало, весело і затишно. Я вмостився на свою звичайну камінну лаву, витягнувши ноги. Лишилося трішки почекати.

О, стоп, краще одразу приготувати гандони й варення.

Чим більше я чекав, тим сильніше моторошнішало у мене на серці. Але ані вовки, ані труп Дена з потічком вишневого сиропу з макітри не страшили мене більше, аніж це очікування.

А потім я почув її кроки. Її квапливі, але граційні кроки. Я знав, що зараз її біляві кучерики підстрибують, наче іграшка-райдуга, що у неї одне плече вище за інше, що на ній червоне пальто і чорні грубі панчохи. Я знав навіть більше - що чхає вона смішно як кіт, не голить під пахвами і любить вилизували начинку з еклерів крізь маленьку дірочку. І майже ніколи не спить.

- Знімай штани, - почув я її голос за спиною.


Я зітхнув і підкорився. Ззаду почувся звук пакетику, що розривається, потім такий, наче зламалася скляна паличка, а потім – тихе сичання. Я хотів обернутися, але вона притримала мене за шию і наказала:

- Лягай.


Я послухався і влігся животом на холодну гранітну плиту. Вона була місцями вкрита найтоншим мохом, що мав солодкувато-болотний запах, що дивно змішувався з запахом самого каменю, не знаю навіть з чим його можна порівняти. Напевно зі смертю. І в ту саму мить, коли я подумав про смерть, мій зад пронизав пекельний біль. Мене наче пекло зсередини, і здавалося, що все горить навколо і мох, і каміння, і Еделаїда, і я сам. Біль зник там само раптово, як і з’явився. Її крижана рука міцно тиснула мені сідницю.

- Тримай сам! – сказала і, здається, посміхнулася.


Притримуючи ватку на дупі, я став потихеньку підтягувати штани. Вона кинула шприц, обгортку від нього і порожню ампулу до вогнища, згребла собі в кишеню презервативи, обережно вклала до сумочки баночку і пружно чухнула в напрямку кущів, де досі лежав Ден. Перед тим, як зникнути в хащах різко обернулася:

- Наступне щеплення за два місяці. Якщо забудеш – прийду до тебе вночі і виссу кров, пойняв? – і, підморгнувши мені красивим жовтим оком, від чого я одразу зрозумів що нічого вона не виссе, і що вона до мене значно ліпше ставиться, ніж хоче то показати, зникла серед листя.


Я б не сказав, що я кінчений нарік, але іноді доза потрібна й мені. С тих пір, як у мені оселилася Анджеліка. Якщо вчасно не вгатити протиотрутне, вона починає захарпувати мене, прослизає у мозок як Ебола і вбиває по-трохи своїми липкими жіночими думками. І я стаю не я, а якесь скажене одоробло з вилупленими беньками, мене нудить і хочеться битися головою об щось тверде і бажано металеве. Але один укол в сраку раз на кілька місяців дозволяє жити як раніше і не думати, що я чимось відрізняюся від інших пацанів.

Сидячи біля багаття, я собі насолоджувався тим, як розливається сіра речовина, чимось схожа на ртуть, моїми венами, перестукуючись між собою невидимими кульками. І ж кожним перестуком, з кожним стисканням серця, мені у вухах солодко дзвеніло, ніби я десь на концерті божественних маленьких рефрижераторів.

Зашаруділо з боку кущів. Ден кульгаво притопав, сипло дихаючи. Завис у незрозумілій позі, надто напруженій і незручній водночас. Спершу, коли я став свідком його воскресіння, то втратив свідомість. Вдруге — всравсь. Потім я ще трохи заїкався. Але з часом до всього звикаєш. Я думав, що він зомбак якийсь. Але ні, виявилося, що кіборг, хіба що без мізинця. Ну, ви знаєте чому. А про Донецьк і те, що коїлося тоді в аеропорті він розповідати не любив, та й не зміг би, навіть як і захтів.

Зрештою, він заспокоївся і сів поруч, чемно склавши руки на колінах, як прилежний учень, і кивнув мені. Вдалині почувся тріск хащів. Я зітхнув і розклав перед собою на землі свої скарби, себто, те, що від них лишилося: скляночку клею й грудку цвяхів. Ден додав до цього коробку гуашевої фарби, моток суворих ниток і німецький пивний ключ. Звук хащів, що ламаються під стрімким тиском кількох чималеньких тіл, став чутним зовсім неподалік. Ден, перехопивши мій здивований погляд на ключ, підморгнув мені і приклав палець до губ.

Раптом з кущів вийшли трійко парубойків, вдягнутих в сіренькі штанці і курточки, з однаковими хіпстерськими зачісками – виголені скроні і зачісана набік копна зверху, - і такими ж трохи скуйовдженими борідками. Побачивши нас вони одразу почали посміхатися, хоч, переконаний, крізь зарості вони дерлися з рішучими і героїчними виразами їхніх невиразних, як в усіх хіпстерів, облич. «Хіпстер, хіпстерок, гані мабілу, фраєрок…», - заграла у мене в голові пісня ретро-промшансонівського гурту «Злиє Морози», я посміхнувся про себе, але цей спогад виявився невчасним, і я вольовим зусиллям відігнав його геть.

До вогнища вони підійшли вразвалочку і без запрошення повсідалися, з задоволенням протягнувши до нього свої натруджені лапи. Ден зробив жест, яким він прагнув привернути їхню увагу до речей, що лежали перед нами, але я зупинив його.

- Чия була ідея шандарахнути мені по голові? – лагідно спитав я, не дивлячись ні на кого.

Посмішки всіх трьох вовків одночасно вщухли. Вони перезирнулися, потім потупили очі. Ден прочистив горло. Тоді перший несміливо озвавсь:

- Вибач нас, Злоде, була така думка, але…

- Я спитав хто придумав цей дебілізм і кому мені зараз обірвати яйця? – недбало кинув я, відчуваючи правим плечем, як все більше непокоїться Ден.

Вовки мовчки вивчали землю перед собою. Я простягнув руку вперед:

- Давай сюди…

Один з них засопів, дістав з-за поясу чималенький манкі-фіст і, не підіймаючи очей, обережно передав його мені. Я звісив зброю на долоні. Грам сімсот, це ж треба які вилупки!

Подумки я наказав Анджеліці сховати його до наплічника, але громада, що напружено спостерігала за моїми рухами, побачила лише як оплетену шнуром кулю з плетеною ж ручкою огорнуло яскраве полум’я, після чого манкі-фіст розчинився в повітрі.

До мене почав повертатися гарний настрій. Я вже не сердився на Дена, що він витягнув мене на цю чудернацьку сходку, бо чудово розумів, які переваги відтепер переді мною відкриваються.

- А як ти дізнався? – спитав найсміливіший з хлопаків, звіриним нутром відчувши зміну мого настрою.

Я пронизав його крижаним поглядом.

- На правах модератора Всечорнобильської 3,14онерської командно-спортивної гри «Викид», я, ментор Злодимир Фірмач, позбавляю команду «WerWOW» права використати легальну зброю, а також наступних трьох ходів…

З того боку вогнища почувся розчарований вий…

- …Натомість, враховуючи тимчасове перемир’я, дозволяю позачергову вилазку до аномалії «Могила Путіна». Іменем й у славу Прип’яті!

- Героям Слава! – відгукнулися повеселілі вовки, а Ден притиснув руку до серця (він завжди так робив, ще з праукраїнських часів).


Сірі чудово знали, що на «могилі» їм обов’язково поталанить знайти щось набагато цінніше за саморобний манкі-фіст – більшість 3,14онерів досі мріє знайти мумію Путіна, хоча я-то знаю, що ніякої мумії там нема і бути не може, бо найкривавішого диктатора ХХІ сторіччя спалили з американського плазменого вогнемета нацгвардійці, після чого його попіл розвіявся по всьому колишньому МКАДу, через що аномалія й займає таку велику площу.

Тепер, коли з офіціозом було покінчено, я щиро посміхнувся і підсунув до трійки свої подарунки і сказав, щоб вони діставали нарешті пиво, бо воно скип’ятиться вже незабаром. Хлопці схопили той нехитрий скарб, і з невеличким подивом дістали з сіреньких наплічників пляшки з німецьким пивом – здається, почали звикати до того, що я все знаю. Ден вдоволено хмикнувши, рухом очей показав мені, що також почув тихенький дзенькіт скляної тари, поки вовки вилазили з кущів, переможним рухом взяв свій пивний ключ і піднесено пшакнув кришкою однієї з пляшок. Німецьке пиво – німецьким ключем, позер екстрасенсорний вишукався!

Я відклав одну пляшечку для Люсьєни, сподіваючись, що вона закотирує цей трунок не менш від своїх улюблених еклерів. Я чудово розумів, що після війни і катастрофи, що спіткала нашу багатостраждальну країну, внаслідок чого стало неможливим жити ніде, окрім Чорнобильскої тридцятикілометрової зони, вона більше не пам’ятає ні мене, якому справно робила всі необхідні процедури, як того вимагає Кодекс медсіблінгів, ані свого брата, котрого щоразу при цьому вкладала в глибокий анабіоз, старанно вимащуючи йому голові варенням, щоб виглядало, наче він мертвий, але чомусь вірив, що одного разу вона отямиться, відмовиться від крові, посміхнеться, візьме мене за руку, і ми станемо жити як колись раніше – щасливо і мирно.

white stripes

Vika

Я добре пам'ятаю той день, коли вони сказали мені, бать, ти вже старий, ми придбали тобі робота.

Її звуть Vika, вона стане твоїм кращим другом. Вона вміє співати пісні, підносити їжу, розповідати про погоду і новини, прибирати підлогу, застеляти ліжко. Бать, сказали вони, спробуй, у неї навіть руки м'які і теплі, і коли тобі стане сумно, вона може обіймати тебе.

У неї не буває поганих настроїв і вона абсолютно не токсична. І навіть екологічна, коли вона відслужить своє, то піде на металобрухт і буде повністю перепрацьована. Тебе ж хвилює тема екології, правда, бать.

Я нічого не сказав їм у відповідь, лише тихесенько перднув.

Я дивився на зелений в'язаний светр Фей, на її широку усмішку, як вона вдавала зацікавленість, маневруючи малою дупою на бильці крісла, склавши білі долоні на гострих колінах, силячись телепатично передати цей інтерес мені, наче естафету. Аби я став такий само енергійний і небайдужий. Дзуськи.

Я пригадав, як малою вона просила у мене песика, ховрашка чи котеня, бодай якогось живого друга. А я їй не дозволив. Цікаво, чи пам'ятає вона? Така само руда і вперта, що і я.

Потім вона увімкнула Vika і поїхала додому. Звісно, тепер її совість спокійна, тепер у її старого є залізна дівка.

Це курво довго усміхалося мені своїм анімешним ротом, вирячивши очі так широко, наче намагалося вловити у них по дощовій хмарі.

- Які будуть завдання, пане? Що для вас зробити, пане?

Я зміряв її призирливим поглядом. Ще одним і ще одним. Але емоції на її «обличчі» не зазнали змін.

Я думав, що буде краще, як її ігноруватиму, але вже згодом зрозумів, що це ніяк на неї не вплине. Вона така само натхненна і готова виконувати будь-які мої забаганки.

Тому я відправив її до коридору і велів лишатися там, доки не покличу.

Я хотів забути про її існування. Кажучи собі, що не зможу себе поважати, якщо бодай раз скористаюся її послугами. Бо тоді я визнаю, що я вже старий, кволий, немічний... і настільки самотній та набридливий, що лише бездушна залізяка може скласти мені компанію.

Вони так налаштували комунікатор, що варто було мені лише раз ляснути у долоні, як мене одразу з'єднувало зі службою доставки харчів. Не люблю я це лайно, яке лише ззовні нагадує їдло, а насправді складається з водоростей. Та що поробиш, харчова криза.

Два хлопки автоматично зв'язували мене з Фей. Вона не одразу з'явилася у моніторі, виглядала заклопотаною. Вічно ці її польоти у сні й наяву.
- Що сталося, тату?
- Vika їсть моє печиво.
- Бути такого не може, - усміхнулася Фей.

Я розвів руки у сторони, демонструючи цим свою цілковиту чесність, та просверлив її своїм суворим справедливим поглядом.

- Добре, тату, я викличу майстра.

Майстер прийшов за кілька годин. Він оглянув цього робота, знявши з нього шматок панельки, його пальці швидко перебирали якісь кнопки. Клацнувши панелькою, встановивши її на місце, він повідомив, що робот у цілковитому порядку. І їсти печиво він не може за визначенням.

Майстер залишив мені пізнавальне кіно про природу роботів. Він сказав, що воно допоможе нам порозумітися з Vika.
Але мене це не заспокоїло.

За два дні я направив на ім'я директора фірми-виробника листа з вимогою розібратися, чому їх робот краде моє печиво.
Ми листувалися у ввічливому тоні кілька тижнів, доки я не повідомив, що покличу журналістів, якщо вони не з'ясують, чому цей бісів винахід обкрадає мене, старого і немічного.

Вони злякалися і надіслали свого представника. Vika забрали на дослідження.
Я зітхнув з полегшенням, думаючи, що вже ніколи не побачу це біле курво.

Але за місяць-другий вони повернули мені цього самого робота, зазначивши, що всі його системи працюють досконало, без жодних порушень. І що робот не може красти моїх тістечок з двох причин. По перше, вони йому не потрібні за визначенням, бо він не має травної системи, по друге — це порушення одного з законів робототехніки. Робот не може завдавати шкоди людині, в тому числі красти у неї.

І ще, додали вони урочисто, у робота підвищено рівень люб'язності. Відтепер Vika буде перехоплювати мої думки у повітрі, буквально видзьобуючи їх у самих зав'язках нервових клітин. І догоджати мені так, як тільки може догодити робот людині.
Це вже було занадто.

Я знову писав листи, але ніхто не відповідав.

Потім до мене приїздила Фей, привезла їжі, трохи елітного алкоголю, нагодувала мене, обійняла за плечі, спитала, чи щасливий я, що Vika знову живе зі мною. Ти ж за нею сумував, правда, батя?

- Я хочу завести вдома ховрашків, - сказав я.
- Ховрашків? - здивувалася Фей. - Ти ж не любиш хатніх тварин, ти все життя...
- Знаю, знаю. Але тепер я старий, я хочу ховрашків.
- Ну... добре... - Фей скривила мармизу, виражаючи милу жалість, чи б то пак вдаване розуміння моїх забаганок.

Того ж вечора мені привезли ховрашка.

Наступного ранку я подзвонив Фей.

- Ця курва вбила мого ховраха!
- Ти про що, тату? - вона ще була заспана, закудлана. Приховувала роздратування, але воно прорізувалося у якійсь холодності зелені очей, у тому, як вона чеше свій ніс. Я знав, що я їй докучаю. Знаю, що вона мене соромиться, хоча й приховує це за відполірованою ввічливістю. Ані занози тобі, ані подряпинки.
- Цей робот вбив мого ховраха. Задушив його! - сказав я їй.
- Бути такого не може! Тату!
- Мало що я вже старий, то ще й скажи, що й божевільний! Ця ваша залізяка жере моє печиво, перекладає на інші місця мої шкарпетки, вона світить на мене вночі, я клянуся. Але це все нічого, нічого, можна стерпіти. Але смерть ховраха я їй з рук не спущу!
- Добре, тату, я зараз приїду і привезу тобі нового ховрашка, згода?


Фей приїхала надвечір. У її руках була пластикова скринька.
Вона поселила ховраха у клітці у вітальні, підготувала свою колишню кімнату до сну, поцілувала у лоб, потерла мені долоні, гріючи їх своїм теплом, й побажала доброї ночі.

Вночі я встав і прокрався до вітальні, світло я вирішив не вмикати. В цьому помешканні я живу вже років двадцять п'ять, знаю його, як свою пуцьку.
І воно берегло чимало моїх таємниць.

- Тату, що ти робиш?! - почув я за своєю спиною.

Я знав, що мені срака. Повільно повернувся до розгніваної Фей. У моїх руках кволенько покоїлося ще тепле тільце ховрашка, якому я щойно скрутив голову.

- Я ненавиджу роботів, доню, розумієш?! - сказав я, усвідомлюючи ясно як біла ніч, що вона мене ніколи не зрозуміє і не пробачить. - Я ненавиджу цих бісових роботів...

І заплакав.
white stripes

РУКА І СЕРЦЕ





О господи, скільки їх дурних перших шпальт і заголовків я прочитала.

І "сорокарічна провінціалка зарізала свого чоловіка кухонним ножем", і "після двадцяти років шлюбу жінка вбила чоловіка, а його труп розчленувала", і “маніячка рік носила в сумці руку свого померлого чоловік".

І одразу в око - "Флоріс Лібровськи – вбивця у овечій шкурі".

Спершу мене від них кидало в пекло. Я притуляла до щік долоні, вони були опуклі й гарячі. Очам було мало місця на обличчі, вони сльозилися так, що я переставала що-небудь розрізняти. Часто кліпала, але не плакала.

А потім мені наскучило, стало рівно. Мабуть, я просто звикла, як звикаєш до дощового літа чи незручного взуття, що тисне на великі пальці ніг. Вряди-годи лише траплялося щось цікаве, оригінальна назва, нестандартна експертна оцінка, або ж нові подробиці справи.

Тоді я читала, навіть смакуючи, навіть із задоволенням. Це ніби як у корзині зі скляними намистинками знайти перламутровий ґудзик, шерехатий, але справжній. Мабуть в цьому було щось від мазохізму, але так я тоді розважалася. Та і які могли бути інші розваги.

Вони мені ставили різні питання. Щоразу все незручніші, все особистіші. Питали навіть, чи отримувала я задоволення від інтиму з чоловіком. Навіщо їм це? Ну навіщо?

Я ніколи не мріяла про славу і тепер загальна увага, прискіплива і холодна, мене лише примушувала ніяковіти. Це ніби як стетоскоп сивого лікаря, котрий слухав мене, доки я була підлітком, перед тим попрохавши підійняти сукню. А мені було так соромно і так холодно. І мурашки сипалися шкірою. І мені здавалося, він дивиться на пуп'янки моїх ще дитячих грудей.

Так я почувалася зараз. Мене кидало у багряні троянди і кололо їх шипами.

Вони доводили до сказу своїми численними допитами, одноманітними питаннями у різних варіаціях. Можливо, вони мене хотіли заплутати, закружляти у хороводі, як у дитячій грі в «бабу-куцю», щоб я втратила орієнтири, видала себе, перечепившись об якесь гостре двозначне слово.

Але я була як добре змащена швейна машинка. Слово за словом, стібок за стібком вистеляла свою правду.

О господи, чи кохала я Джорджа?! Звісно, кохала. Коли ми познайомилися, він був таким високим, дужим, у сорочці в клітинку, схожий на веселуна-дальнобійника, з широкими затишними плечами і густою бородою, злегка рудуватою біля губів, ніби вилинялою.

Він смішно щурився на одне око і підкреслював свої жартами хлопанням у долоні і потиранням їх. Суха шкіра шурхотіла як папіросний папір.

І я закохалася, мабуть, одразу.

Ми тоді були такі молоді, розумієте, казала я їм, такі закохані. Ми хотіли прожити все життя пліч-о-пліч, рука в руку... Я запиналася на цьому моменті, щось мене починало душити. Злегка стукала себе кулаком по мякому втомленому стегну, ніби караючи за огріх.

Потім збиралась докупи і продовжувала.

Ми тоді були хіппі, ну не зовсім справжні, але вірили у вселенську любов... Ми ходили у музеї, слухали музику на платівках, розумієте, я плела йому фенічки. Курили траву, ну так, було. Ми кохалися у машинах друзів, на вписках, у туалетах брудних забігайлівок, у закутках, під'їздах... Коли він запропонував одружитися, я так вищала від щастя, що нам вуха позакладало.

Але я забула сказати, ми разом потрапили до секти, популярної тоді. Секти завжди популярні, в різні часи. Змінюється лише обгортка. Ми такі молоді, зелені, розумієте, ми повірили у все те. У лебедів, у їх пару на все життя, у не розлучатися до смерті.

Ми хотіли бути як ті лебеді — гарними, граційними, вічно ніжними, вічно закоханими. Ми думали, що ми надуримо систему, у нас вийде.

Нам тоді гуру Петрі це все обіцяв, розумієте.

Ну і у той день, коли ми побралися, провели ще одну церемонію. Вночі, у напівпідвальній лабораторії, де, певно в інший час варили наркотики, нам у руки вживили датчики. Ми свідомо на це погодилися, знаючи, що не зможемо їх ніколи позбутися, жодним чином, за жодних умов. Вони на все життя. Ми знали це, ми на це пішли.

З тієї ночі ми з Джорджем не могли відійти одне від одного далі, ніж на сто метрів. Більше ніколи.

Спершу нам це подобалося, ми всюди були разом, ми винайняли трейлер і подорожували. Їздили всюди, багато сміялися.

Але ми не могли бути вічно молодими і вільними, розумієте. Я завагітніла, нам довелося сісти на дупи, наступити на себе, піти на роботу. Спершу ми знімали житло. Тулилися втрьох у малесенькій квартирці. З тих, що потім згадаєш, тільки щоб дорікнути. Бідували страшенно, бо я була вдома з немовлям, Джордж не міг ходити на роботу, бо, трясця, у нас були ці датчики.

А їх дія була така, що як відійдеш за сто метрів одне від одного, то тебе як лупане струмом, що аж волосся в носі починає плавитися. Ну його, це було страшно. Та і у мене слабке серце, я ледь Джейн виносила.

Тому Джордж працював біля будинку. Він придбав у когось за каністру спирту будку, де лагодив людям взуття. Його руки, шкіра, волосся, все смерділо тими клеями і розчинами. І тоді я почала поволі розуміти, яку дурницю ми із ним зробили.

Він сам став тоді як чобіт — мовчав, відводив очі, злився.

Я була не кращою, чесне слово.

Потім померла якась там з його тіток, Джордж продав свою будку і ми перебралися в інше місто. Там у нас був будинок, сад і гойдалка з шини. Здавалося б, ідеальна сім'я. Але ми вже тоді не були сім'єю, це я розумію тільки зараз.

Я спала в кімнаті з Джейн, Джордж — окремо. Він надовго затримувався у гаражі, продовжував ремонтувати взуття, допомагав сусідам, лагодив блендери, тостери і скутери.

Коли Джейн підросла, ми віддали її в садочок, і почали шукати собі роботу. Нам потрібно було працювати або в одному будинку, або в сусідніх, разом їздити на роботу, разом ходити про крамницях, разом ходити на обід. Жодної свободи, розумієте. Жодного походу в кіно з подругами, без Джорджа, жодної прогулянки парком насамоті, набиваючи кишені вологими стиглими каштанами.

Це дратувало нестерпно. І ще більше дратувало те, що з цієї ситуації не було виходу. Я злилася на себе, на Джорджа, на гуру Петрі... на увесь світ. Але день у день, рік у рік ми були разом, і ніщо не могло нас розлучити.

Я ніколи не була сама. І господи, якою я самотньою почувалася.

Щовечора я, лежачи у ліжку, мріяла про інше життя, яке могла б мати, якби все було не так. Про чоловіків, які б дарували мені квіти. Чиїх дзвінків чекала, на побачення з якими ходила. І вони б поправляли мені волосся за вуха, бо воно вічно вибивається на вітрі. І дивилися так тремтливо. Бо хотіли поцілуватися і не могли насмілитися. Я уявляла себе різною, з різними зачісками і у незвичному вбранні. Поряд з собою я бачила Джейн, але ніколи — Джорджа.

Всі мої мрії стосувалися життя без нього.

Розумієте, це так складно. Коли ти ненавидиш, але не маєш куди подітися, жодної секунди відпочинку. І ти розумієш, що ненависть твоя абсолютно безпідставна, бо ось він, той самий Джордж, що і десять років тому. Він такий само добрий, милий і кремезний, і очі його такі самі сині як денім, і сміється він так само, шарудячи руками. Правда, рідко сміється, правда, всі його звички мене вже дратували до смерті.

Ні, ми ніколи про це не говорили. Певно, нам було соромно зізнатися, що ми помилилися. Вірніш, я могла б це зробити. Але він — ні. Тому я мовчала, знаючи, що він не пробачить цієї правди. Та і з часом взагалі не хотілося ні про що говорити. Ми намагалися якомога рідше траплятися одне одному на очі.

Джейн казала, що ми її старі ідеалісти, які розбили собі голови об реальність. А потім вона закінчила школу і поїхала в університет, рідко приїздила, бо "не хоче вертатися у наше смердюче пекло". Я думаю, вона нас засуджує. І навіть ненавидить. Але я нічого не можу з цим вдіяти. Я сама себе ненавиджу.

Ні, не через те, що ви подумали. Ні, я не вбивала Джорджа. Клянуся усім святим, що є на цьому світі, не вбивала.

Ранком у суботу я прокинулася, не знайшла Джорджа у вітальні, на кухні. Подумала, що він певно що у гаражі. Там були його столярні інструменти, він вічно щось майстрував. Але Джорджа там теж не було...

Я ледь не зомліла, побачивши, що стіл залитий кров'ю. Було дуже багато крові. А Джорджа не було.

Валялися на підлозі якісь ганчірки, іструменти. Я затисла рот, аби не кричати і почала задихатися. Я не пам'ятаю, що я робила кілька годин.

А потім потрібно було прибирати, розумієте. Я ще нічого не розуміла, але знала, що потрібно прибрати увесь той бруд, ту кров. І тоді я наштовхнулася на скриню, наповнену кригою. Там і лежала Джорджова рука. Кисть руки.

Я все зрозуміла, тоді вже я все зрозуміла.

Він втік. Я його не звинувачую. Якби у мене вистачило мужності, я б теж так зробила.

Він подбав і про мене — тепер я могла вільно пересуватися, маючи при собі його руку. Вночі я зберігала її в морозилці, а коли потрібно було йти десь, то клала в сумку, перед тим загорнувши у пакет з кригою.

Я продала будинок і поїхала світ за очі. Щоб ніхто мене не шукав. За Джорджа я більше нічого ніколи не чула. Думаю, він теж подався у мандри. Я щаслива за нього, чесно щаслива.

Спіймали мене через дурницю, я випадково за звичкою поклала жувальну гумку до кишені і забула розплатитися. Мене зупинила охорона, вона і викликала міліцію, оглянувши мою сумку. Ну так, звісно з рукою. Як же без неї.

Тепер я тут, читаю ці огидні матеріали про себе, відповідаю на ваші питання, не розсипаюся під байдужо-осудливими поглядами.

Ви скажіть, чесно скажіть, що мене чекає? Смертна кара? Якщо вони не знайдуть Джорджа?

Ви можете про це написати? Може він побачить це, прочитає і прийде по мене? Як думаєте, він прийде?

white stripes

безтурботна



Безтурботна Сніжана

спала без піжами.

Завагітніла.

Красуня Марина

їла мандарини.

Губу розкатала

Весела Іринка

каталася з гірки -

з'їхала з глузду

Без Дона Хуана

пішла за грибами Оксана.

Загубилася

Одна я хароша

white stripes

(no subject)

Ти скаженієш, виють сирени
Грати на серці,
Гранати в кишені

Я шаленію, роздуваються вени
Грати на нервах
Надто нестерпно
white stripes

Як я була волонтером

- У мене нікого немає, але я – несвобідна, - каже Олена і фарбує губи на червоне.

Мені страшенно сподобалося це “несвобідна”, це і не “невільна”, і не “зайнята”. Це наче дуже горда бідна сволота. Птаха високого польоту, що іноді дозволяє собі посидіти у клітці.

Я стою поряд із нею в туалеті другого поверху консерваторії, пшикаю антисептиком на дверні ручки. Розглядаю Олену, та гарна, у спідниці, з віночком на голові. Чи то говорю їй, що вона схожа на Майлі Сайрус, чи то думаю про це сказати.

Олена – суперволонтер у консерваторії. Я – не дуже. Найбільше мені з усієї роботи подобається пшикати на ручки. Ну і теревенити.

З цим туалетом мене багато чого пов'язує. Якось ми разом провели хвилин двадцять, я його мила, він брикався. Вигоріла земля майдану, кіптява шин, принесена на підошвах хлопців, не так просто піддавалася на вмовляння швабри. Зате тепер я знаю як почуваються працівники макдональдса. Ніяк. Начхати.

Тоді ж я і напоролася на дивну бабу, що сцяла, не причинивши двері до кабінки

- Заходь, доця, я ж просто пісяю, - сказала вона мені.

А я втікла до умивальників, щоб не травмувати свою свідомість.

- Дожилися, - сказала баба, тяжко ступаючи зі східця, оправляючи на ногах коричнево-бордову вовняну спідницю, - ох, дожилися, на Майдані вже людей їдять.

І пішла собі.

Я глянула за вікно. До сірого неба простягала руки-крила самотня стела. На Майдані були траурні дні, хтось монотонно гомонів зі сцени, де-не-де віялась курява польових кухонь, чорніли профспілки. На інститутську зносили квіти. Весь Майдан як ком у горлі.

Я взяла швабру і пішла мити кабінку, де щойно сцяла баба. Дурна якась.

- Я математик, професор, я шляхом математичних розрахунків довів існування Бога, - каже мені дивний чоловік, доки я стою на дверях, нікого не пускаючи, даючи шанс мокрій підлозі підсохнути і бодай хвилину побути чистенькою.
- Бога? - перепитую я, тримаючи руки у брудних жовтих рукавичках так, як тримають їх у кіно хірурги. Мені це здається дуже цікавим. Ну, з особистих причин, але дуже цікавим поєднання математики і релігії. Та точка, коли вони пересікаються і стають чимсь більшим, ніж просто наука і просто релігія. Та точка, від якої починається відлік незнаного.
- Так, бога, - каже дядьо, - я прорахував біблію, вивів формули...

Я слухаю його уважно, потім розумію, що це черговий нісенітник, яких на Майдані повно. Це місце як роздоріжжя, як перехрестя, як вокзал, місце, де починається нове життя, нова мандрівка, і місце, куди, окрім подорожніх, стікаються бомжі й юродиві.

Іноді на Майдані мені здавалося, що я починаю вірити в Бога. І для цього мені вже не потрібні жодні формули і розрахунки. Можливо, виною тому густа, намолена атмосфера, яка особливо відчувається вночі, коли людей мало, а у мене починають тремтіти коліна. Можливо, це мій глибокий страх і не менш глибока надія.

- Я дивилася одне кіно, - кажу я згодом ще одній суперволонтерці Наталочці. Ми їмо картопельку, принесену з “Пекельної кухні Майдану” (що це я так і не зрозуміла, але і знати не дуже хотіла). - У тому кіно була одна пара. Вони домовилися разом запам'ятовувати якісь моменти їх життя, хороші моменти. Мені здається, я запам'ятаю саме цей момент.

У консерваторії було повно народу, хтось сидів на лавках біля екрану телевізора, де постійно крутили новини, від яких було млосно. У центрі холу хлопець із дівчиною давали імпровізований концерт під гітару. Від цього на душі ставало гарно і спокійно.

Але я помилилася, я запам'ятала зовсім не це.
white stripes

Азбука морзе

Ви колись помічали, що поряд у метро сідають люди, що чимсь схожі між собою? У них однакові носи чи брови, нитки губів спадають однаково меланхолійно. Пагорби вилиць випинаються синхронно, творячи одну лінію, хребет їх випадкових облич. І несвіжість під їх віями лягає однаково байдуже. Вони схоже дивляться. І, мабуть, схоже живуть.

В цьому є найбільша загадка всесвіту, його прихована логіка.

Чому незнайомі люди серед десятків інших обирають собі місце поряд з тим, у кого ті самі риси?

Певно, знаходять своїх астральних родичів, але не здогадуються про це. Мовчки їдуть поряд, занурені в себе, похитуючись у ритмі азбуки морзе коліс. І виходять на різних станціях, не озираючись.

Можливо, ми не такі самотні, як нам здається?

new-york-metro
white stripes

Няшка

- Знаєш, чому всі так пруться від цих няшних котиків?
- У-у, - Сандра запитально здійняла на мене очі, гризучи кінчик соломинки, що стирчала з напівдопитого обіднього мохіто.
- Тому що у нашому віці наші бабусі й дідусі, переживши війну і голодомори, піднімали село, підкорювали цілину, будували Комунізм, відправляли у космос Гагаріна. Наші ж батьки вже ростили нас, ставали в чергу на квартири, відкладали на книжку, працювали на заводах, розвалювали те, що будували їх батьки. А ми що?
- У? – запитально піддала Сандра підборіддям, не випускаючи з рота соломинку.
- А ми нічого не будуємо, нічого не ламаємо. А колись, малою, я думала, що живу у найкращий час. Що земляни знайдуть таки у Космосі іншопланетян. І ми їх побачимо першими! А замість того ми нічого не відкриваємо, нічого не винаходимо, нікуди не літаємо. Ми тільки продаємо і купуємо. Ми сидимо в комп’ютерах, лайкаємо фотки, розшарюємо статуси, коментимо і твітимо. Ми дорослі, статевозрілі, платоспроможні, соціально відповідальні люди нещадно впадаємо у дитинство. Замість дітей ми заводимо котиків. І то – найсміливіші з нас. А інфантильніші – просто віртуальні ферми. Замість друзів у нас вже давно – френди. Замість власної думки – копіпаст, яким ми, рвучи власні дупи на шведський хрест, претендуємо на оригінальність.
- До речі, бачила мою нову аватарку? – Сандра вхопилася за шанс перевести розмову в іншу стихію, їй ближчу, м’якішу.
- Ні… А що там?
- Ну як ти не бачила?! Ну як ти могла, я ж її аж вчора виклала, вже, до речі, п’ятдесят шість лайків!

Сандра – типова тупа і ванільна. Втім, ніяка вона не Сандра, а Сашка. Олександра Непийбіда. Білява, симпатична, в лосинах, в китайській підробці лабутенів. На ній зелена туніка з мокрого шовку, ліфчик пуш-ап. На повіках жирні чорні стрілки а-ля шестидесяті, губи матові й блідо-рожеві, на вказівному пальці каблучка хелоу-кітті зі стразами.

Моя колишня одногрупниця. Списалися у соцмережі, домовилися зустрітися. Я так і не зрозуміла, чому і навіщо. Але у носі колупала підозра. Всі добре знають, якщо про тебе згадав давній знайомий – це до двогодинної лекції про веселкові марива мережевого маркетингу.

Мені було нудно, я з нею зустрілася.

Ще давно-давно, за президента бджоляра, у Сашки були милі веснянки і у руді кучерики. Але вона завзято їх поборола. Сандра органічна у своїй штучності наскільки, що я вже не можу пригадати її без нарощених вій та нігтів, без однотонної синтетичної засмаги, без вибіленого та випрасуваного волосся. Про таких говорять «селф мейд вуман».

Вона протягує мені свій білий айпад зі стразами і демонструє аватарку.

На ній Сандра і тупий хворобливий перс-екстримал. Знято на веб-кам. За класикою жанру на задньому фоні шафа з привідчиненими дверцятами, з яких, ніби рука потопаючого, виринув рукав якогось светра.

- Прикольно, - кажу я.
- Так, так, так, скажи, - усміхається Сандра і обережно, щоб не зачепити нігтем, водить по сенсорному екрану ще десь з хвилину.
- Вітаю, ти вже дорослА до котика! - я знаю, що вона зайнята і не помітить стьобу.
- Так, так, так. Це моєї подруги кіт, вона познайомилася з іноземцем по інтернету, він її запросив у Туреччину відпочивати. А кота лишила мені, на два тижні, - Сандра не внюхала моєї іронії. Та і добре.

Ми з нею перебували у одній з кав’ярень доволі відомої мережі. Вже промчав час ланчів, але не наступила ще година вечірнього пива, тому тут було доволі порожньо і ароматно. Такі місця позбавлені харизми, зате мають пружний вай-фай.

Я сиділа на якомусь твердому червоному пуфику, маленькою ложечкою виїдала пінку з капучіно.

У залі було ще кілька зайнятих столиків. Відвідувачі зосереджено вдивлялися у монітори та екрани, намацували наосліп чашки з американо, автоматично відпивали, ставили назад. Навіть якщо мали сусіда, з яким можна було б вести доволі приємну спокійну бесіду.

- Як ти думаєш, Саш, ми вже розучилися говорити? По-справжньому говорити? Як раніше, для задоволення, впиваючись просто тою розмовою, як терпким терновим вином, ставлячи співрозмовника в глухий кут: шах і мат, добродію, ви програли, знімайте ваші майтки в горошок!

Сандра дивилася на мене з щирим подивом.

- Мене трохи занесло, так?
- Ага, - вона усміхнулася.
- Ну подивись ось на тих от, ту парочку в дорогому взутті. Як ти думаєш, коли вони востаннє поверталися ввечері в свої сім’ї, сідали за чашкою чаю чи мискою борщу і просто з говорили з домашніми, цікавилися, як пройшов день, що нового?
- Та думаю, що всі говорять, ти придумуєш!
- Ну а ти що робиш, коли приходиш додому?
- Вмикаю комп… читаю стрічку новин… дивлюсь серіал… - Сандра зморщила носа. – Так-так-так, ти права, зараз все якось інакше.
- Знаєш, мені думається, що немає у нас жодної свободи вибору. І не доля визначає наш шлях, а Програміст, що в туалеті почитує підручник з маркетинґу. За нас давно вирішено, про що ми будемо мріяти, що говорити, що купувати, що любити, за кого голосувати. І ми як сліпі параолімпійці на змаганнях — біжимо невідомо куди. Божеволіємо через бренди, купуємо все нові гаджети, вірусом розносимо чужі думки та ідеї, фоткаємо на гавнодзеркалки, премося від няшок. А головний слоган нашого часу - In cat we trust.

Сандра починає хіхікати, хапає айпод.

- Я собі поставлю твою останню фразу статусом, добре? Оце ти видала! О, до речі, авку вже лайкнули шістдесят чотири людини!
- Кул. Розкажи щось про себе, як твої справи? Де працюєш?

Виявилося, Сандра працює менеджером з продажів бутильованої води. Скоро продаватиме повітря.

Сандра любить суші і мохіто, не їсть хліб, підписана на паблік «40 кг», постійно викладає якусь мотиваційну хурму про шкоду їжі та переваги плаского живота і персикових сідниць, веде третю світову війну з целюлітом. У вихідні ходить в клуб, двічі на місяць у салон – на корекції та марафет. Намагається назбирати на поїздку в Париж, але коли довго не має сексу, купує все, що бачить. Потім місяць віддає борги та їсть вівсянку. Після кожного корпоративу спить з шефом. Періодично розводить на гроші сісадміна.

У неї близько шестисот френдів, половина з них ашоти, кілька негрів, є кілька вітчизняних «ябвдульників». Сандра всіх любить.

Вона постить світлиночки в стилі «мій святковий лук у туалеті клубу» та «я без макіяжу», поцілуночки з подругами в губки на всіляких днях народженнях та нових роках.

Сандра смішно дивується, прикриваючи рот долонею. Вона також час від часу видає звуки «у-у-у», «оу», «а-а-а-а», «і-і-і-і» доволі сексуально, хоч і не в тему. І коли говорити з нею, вона киває і повторює «так-так-так», навіть не дослухавши. Це робить її хай і не найкращою у світі, проте доволі приємною співрозмовницею.

Вона явно з самого початку нашої зустрічі ніяк не могла догризти губу до суті, прояснити мені причину свого запрошення.

І граючи на випередження я сказала.

- А я раніше мережевим маркетингом займалася, та кинула, лайно це все, нічого путнього. Для гопчиків і горобчиків, - нічим подібним я ніколи не займалася, брехала відкрито, але мій хід збив її з пантелику. І фактично врятував мою душу.
- А де ти зараз? – вона розгублено потеліпала трубочкою у кризі й просигналила офіціанту повторити їй мохіто.
-А потім я пішла у соціальний маркетинг – той самий мережевий, тільки в інтернеті… - Я таки вирішила її добити. – А зараз я - інтернет-журналіст.
- Цікава робота? - закивала Сандра.
- Ну загалом так, сиджу собі вдома, працюю в піжамі, беру якийсь текст, копіюю, вставляю, додаю картинку…
- О-о, така проста робота…
- Ну не така вже проста. Я ж до всього підхожу творчо.
- А вдома не ліньки працювати? Можеш себе примусити? - Сандра взялася до свого нового мохіто, вона зрозуміла, що сьогодні не вдасться нікуди мене залучити.
- Та спокійно. Головне – мотивація та графік. Ну і самоорганізація. За кордоном вже багато людей працює вдома. Побачиш, за цим майбутнє, - тепер моя черга була кивати. Але кивала я щоб жестом підкреслити свою правоту.
- Та ну! А як же перекури, літучки, чаювання, відпрошування пораніше?
- Ця вся офісна романтика? Та ну її! Єдине, коли я сумую, це коли час корпоративів, всі купують сукні, розбігаються по ресторанах, випивають, втрачають честь і гідність, заводять службові романи… ех, в такі моменти я сумую. А все інше – ок. А ще, між іншим, я веду свій паблік.
- Так? І який?
- Бачила, є такі вислови відомих людей? То я їх вигадую.

Сандра розбухає від подиву.

- А-а-а-а-а, то це все ти? Як же ж так! Це все обман?!
- Та жартую я! Жартую! То хтось інший їх вигадує.
- Так, так, так… - Саша не знала, що сказати. І вимовила перше, що впало на язик — так-так-так. Я поглянула на айсберг піни у холодному капучіно і виправилася:
- Я насправді веду свій паблік. На практиці вивчаю теорію лайків.
- В сенсі?
- Викладаю туди всілякі няшки і спостерігаю з окопу. Хочу зрозуміти, чому люди одне лайкають, а інше – ні. Чому якісь статуси перепощують, а деякі – ігнорують. Від чого це залежить? Від особи, яка це публікує? Від часу публікації? Від мови? Від подачі? Від модних слівець? Так би мовити, намагаюся зрозуміти логіку «няшки», - я вже так захопилася своєю розповіддю, що відсунула капучіно від гріха подалі, вхопилася за голову і мусолю волосся.
- Так, так, так, і нашо воно тобі?
- Як це нашо?! Саша!!! Ну як це нашо! Я ж тоді підберу ключ до всесвіту! Я ж сама стану тим Програмістом, що в туалеті читає маркетинґ! Я ж даватиму людям те, що їм потрібно. І визначатиму, що саме їм буде потрібно у цьому сезоні. А ти знала, до речі… що головний тренд 2012 року – Армаґедон? І що це все чистий маркетинґ?
- Я думаю, ти помиляєшся…
- Чому?
- Не знаю, але думаю, що ти не права… Це все якось страшно.
- А що по-твоєму не страшно? – я починаю психувати і забирати волосся за вуха, розмахуючи при цьому руками. Не люблю, коли мені неарґументовано суперечать.
- Я думаю, кожна людина сама собі все обирає… Все у житті залежить тільки від нас самих. Не віриш — сходи на тренінґ особистісного зростання. Моя знайома ходила, їй дуже допомогло. Вона продала квартиру в Києві, хотіла купити власне село, але гроші у неї вкрали... Та то таке. Головне, що вона стала інакше ставитися до цього життя. Тренінґи всім допомагають. От. Сходи. А мені вже час на роботу, обід закінчився.

Нам принесли рахунок, ми розрахувалися кожна за себе.

При дверях поцілувалися у щоку. І розійшлися у різні боки.

За кілька днів я дізналася, що того ж вечора Сандру на смерть збила машина.

Я зайшла на її сторінку у соцмережі.

Там все так само була аватарка з персом-екстрималом на фоні шафи, всі ті самі блідо-рожеві качині губки. Під фото сто сорок один лайк. Статус In cat we trust ^^. Шість лайків.

На стіні купа картинок з палаючої свічкою, сумні пісні, душевні кульгаві вірші невідомих авторів з мережі. Хтось сумував, хтось байдуже одразу ж відписався від її сторінки, такої ж само, як і мільйони інших у всесвітній мережі.

Я подивилася на це все і подумала, що раніше по собі люди лишали або славу про подвиги, або повну безвість, або вчинки, або бездіяльність, або історію, або тишу… А ми ж здатні по собі лишити купу лайна на землі, у воді, у повітрі, у космосі та в інтернеті.

І що про нас подумають іншопланетяни?


-4YQR0Fpvqc
трикветра

Шаурма Наташа

Дорожні попутники бувають двох типів – ті, які ненавидять нас, і ті, яких ненавидимо ми.

Це був тісний і душний вагон плацкарту, тимчасова комунальна квартира на колесах. Вже досить пізно, світло вимкнули, де-не-де мерехтіли лампочки-лимонки.

Завдяки їм усе ставало цікавішим. І чужі дірки на чужих шкарпетках, і сірі простирадла, що параболами спадали з верхніх полиць. І навіть сморід ставав не таким різким, натомість більш притишеним. Інтимнішим.

Поїзд, зітхнувши, зупинився на котрійсь з південно-східних станцій. У раптовій тиші добре було чути чиєсь хропіння. А ззовні – збивисті луни гучномовця.

І десь там, за холодом брудної шибки торохтіння маленьких коліщат великих валіз нагадувало муркотіння котика.

Моя випадкова сусідка-супутниця вже хвилин з двадцять розповідала про роботу. Але, можливо, тиша, можливо, романтика, можливо, мої заспані очі надихнули її на щирість.

І вона почала вити історію свого особистого, нелегкого, проте щасливого життя.

І брехала вона так мило і завзято, тараторячи як піонери у старих радянських фільмах. І на її бурі веснянки так само як і у кіно падало світло, і волосся куйовдилося, і погляд сягав неозорих вершин. І ця її відчайдушна брехня примушувала мене дибільнувато усміхатися і кивати. Її брехня освітила цей плацкарт, даючи надію на те, що кожна людина може бути щасливою. Хай і на кілька годин.

Коли вона закінчила, я чомусь сказала, що мрію колись зорганізувати власний бізнес – ларьок шаурми.

- Шаурми? - здивувалася вона.
- Так, кажу я. Хорошої, відбірної шаурми. І назвати його “Шаурма Наташа”.
- Наташа? - перетіпує мою сусідку. - Чому саме “Наташа”?
- Ну не знаю, - сьорбаю я солодкий солом'яний поїзний чай, - ну бо мені здається це гарно звучить “ШАурма НатаША” (останнє я вимовляю із хачовським акцентом).

Вона знизує плечима. Вочевидь, їй образливо, що після її прекрасних, благоліпних розповідей я тут про шаурму і хачів.

- А знаєш, на кого ти мені схожа? - раптом питає. Я щурюся. Киваю, мовляв, кажи. Вона роздуває ніздрі і каже: - На тих, що приходять на кастинг “Хочу в Віагру”.

Я усміхаюся, наївно думаючи, що це комплімент. Доїдаю цукерки, кажу, що хочу вже спати.

Чекай, каже вона, коли я викарябуюся на свою верхню бокову, чекай, давай поміняємося контактами.

Я, провисаючи над прірвою проходу, спокійно диктую їй свій номер, знаючи, що вона ніколи мені не подзвонить.

Вона натомість протягує візитівку. Я кладу її у задню кишеню джинсів, умощуюся, рахую ліхтарі за вікном, стискаю пальці ніг у такт стуку коліс. Чомусь вистукують вони мені раз за разом, рік за роком своє незмінне “рибка-сільодка”.

Усміхаюся, згадуючи історію своєї супутниці. Приємно, коли у людини така уява. Приємно, що я вже така доросла, що нікому не вірю.

Дістаю візитку. Читаю.

НАТАША.

З поїзда ми сходили, не прощаючись.